Про проект
-
Концепція «руского міру» патріарха Кіріла як основна перепона розвитку православного християнства в Україні (небогословські роздуми вірянина Української помісної православної церкви). Частина перша
-
Українська православна церква Київського патріархату – предтеча Української помісної православної церкви (небогословські роздуми вірянина Української помісної православної церкви). Частина друга
-
Адам та Єва за походженням з руского міра? Читати далі
-
Рускій мир як загроза державній владі України, або як переконати українського Хому дбати про захист власних інтересів. Читати далі
Духовна святиня містечка Ружина
Територія сучасного селища Ружин Житомирської області була заселена у ІІ-VІ ст. н.е, про що свідчать залишки ранньослов'янського поселення черняхівської культури. Тут також виявлено рештки городища Київської Русі, яке знаходилося в центрі містечка на лівому березі річки Роставиці (сучасний ринок).
Століттями окрасою Ружина були Свято-Миколаївські храми – спочатку дерев'яні, а з 1821 року – кам'яний, що будувалися на місці древнього русинського городища.
Першим істориком Ружина та, відповідно, місцевих храмів, цілком заслужено вважається Лаврентій Іванович Похилевич, котрий жив у XIX ст. Він автор відомої історичної праці «Сказания о населенных местностях Киевской губернии», у якій ідеться про основні віхи історичного шляху Ружина. Про Свято-Миколаївські храми Л. Похилевич повідомляє таке: «Николаевская церковь каменная, построена прихожанами в 1821 году, при многом пособии помещицы Эмилии Челищевой. До помянутого года издавна были деревянные церкви, которые были строены одна после другой. Таким образом известно, что с 1727 года была построена деревянная церковь, стоявшая восточнее нынешней, на месте, обозначенном ныне памятником. По обветшании этой церкви в 1761 году построена была церковь, существовавшая до построения каменной.»
«Церковь сия построена в 1821 году тщанием бывшего при сей приходской церкви протоиерея Андрея Бернацкого при пособии частном бывшей помещицы Эмилии Челищевой и прихожан». Зрештою, це нове формулювання суті кардинально не змінює. Виділяла кошти таки поміщиця та збирали миряни, а безпосередньо керував будівельними роботами тогочасний настоятель – о. Андрій Бернацький.
Новоспоруджений кам'яний храм став окрасою не лише Ружина, а і його околиці. На тлі великої кількості православних церков Південної Київщини він помітно вирізнявся, зокрема такими ознаками:
- Ружинська церква Святого Миколая була цегляною, що для тогочасного провінційного містечка цього регіону було неабиякою екзотикою. У 1821 році ще не було кам'яних храмів ані в Білій Церкві (два цегляні храми там були споруджені у 1839 та 1843 роках), ані у Фастові, ані в Макарові, ані в Бородянці, ані в Ставищах, ані в інших містечках Південної Київщини. (Тим більше не було їх у селищах). Тому цегляна церква в Ружині довгі роки дивувала проїжджих та паломників, котрі мандрували до Києва.
- Ружинський храм мав неабиякі православні святині, на поклоніння яким стікалися віряни з ближніх та дальніх міст. Л. Похилевич розповідає про чудотворну ікону Божої Матері, відому далеко поза межами Київської губернії. Але чудотворні ікони були і в інших провінційних храмах регіону. Значно більшою рідкістю були в таких церквах мощі святих угодників Божих. У ружинській Свято-Миколаївській церкві вони були, хоча документ чомусь не вказує чиї саме. Вони дісталися у спадок від бурхливої епохи боротьби з унією, а тому місцеві миряни вже і не пам'ятали, чия саме часточка мощей перебуває у їхній церкві Святого Миколая. Оскільки наявність мощей у ті далекі часи була просто неймовірною рідкістю для містечкового храму, то відразу ж по приєднанню України до Росії частинку мощей на вимогу київського митрополита була негайно відправлено до Києва.
Безсилий у лютій злобі радянський атеїзм у тридцятих роках минулого століття знищив те, що для наших прадідів було найдорожчим і найсвятішим. Нині ж відсутність уявлень про духовне життя кидає багатьох у смертоносні обійми алкоголю та наркоманії. Однак ніхто ще матеріальним не задовольнив потреби духовної – вищої і суто людської. Нам залишається сподіватися, що минуть століття і до нас чи наших нащадків таки повернеться той стиль життя, котрий був характерним для наших предків ще за часів рівноапостольного князя Володимира.
Адаптовані тексти з книги В. Перерви, Н. Пасічник
«Ружин та Баламутівка: з православного минулого»
(Біла Церква: Видавець О.В. Пшонківський, 2009)